Європейський Союз – це що?

Європейський Союз ( ЄС ) — це наднаціональний політичний та економічний союз 27 держав-членів , розташованих переважно в Європі. Загальна площа Союзу становить 4 233 255 км² ( 1 634 469 кв. миль), а населення, за оцінками, станом на 2025 рік становить понад 450 мільйонів осіб. ЄС часто описують як своєрідне політичне утворення, що поєднує в собі характеристики як федерації , так і конфедерації .

Держави-члени ЄС , що становили 5,5% населення світу у 2023 році, створили номінальний валовий внутрішній продукт (ВВП) у розмірі близько 17,935 трильйона євро у 2024 році, що становить приблизно шосту частину світового економічного виробництва . Його наріжним каменем, Митним союзом, стало створення єдиного внутрішнього ринку, заснованого на стандартизованій правовій базі та законодавстві, що застосовується в усіх державах-членах у тих питаннях, і лише в тих питаннях, де держави домовилися діяти як єдине ціле. Політика ЄС спрямована на забезпечення вільного переміщення людей, товарів, послуг та капіталу в рамках внутрішнього ринку; прийняття законодавства у сфері юстиції та внутрішніх справ; а також підтримку спільної політики щодо торгівлі, сільського господарства, рибальства та регіонального розвитку.

ЄС був створений разом зі своїм громадянством, коли Маастрихтський договір набрав чинності в 1993 році, а статус міжнародної юридичної особи було зареєстровано після набрання чинності Лісабонського договору в 2009 році.

Його походження можна простежити до шести держав внутрішнього блоку (Бельгія, Франція, Італія, Люксембург, Нідерланди та Західна Німеччина ) на початку сучасної європейської інтеграції в 1948 році, а також до Західного Союзу , Міжнародного органу з питань Руру , Європейського об’єднання вугілля і сталі , Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергії , які були створені договорами. Ці об’єднані органи зростали, а їхнім правонаступником став ЄС, як за розміром завдяки приєднанню ще 22 держав з 1973 по 2013 рік, так і за завдяки придбанню політичних сфер. У 2020 році Велика Британія стала єдиною державою-членом, яка вийшла з ЄС; десять країн прагнуть або ведуть переговори щодо вступу до нього.

Договір про Європейський Союз (ДЄС)  (2007 р.) є одним з основних договорів Європейського Союзу, поряд із Договором про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС). ДЄС формує основу права ЄС, визначаючи загальні принципи, мету ЄС, управління його центральними інституціями (такими як Комісія, Парламент і Рада – Commission, Parliament, and Council), а також правила зовнішньої, зовнішньої та безпекової політики.

Хоча чинна версія ДЄС набула чинності у 2009 році після Лісабонського договору (2007), старіша версія того ж документа була впроваджена Маастрихтським договором (1992).

Після преамбули зведений текст договору поділено на шість частин.

Перша стосується спільних положень.

Стаття 1 засновує Європейський Союз, який формально замінює Європейське Співтовариство, проголошує «процес створення дедалі тіснішого союзу між народами Європи» та визначає юридичну силу договорів.

У статті 2 зазначено, що ЄС «ґрунтується на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та поваги до прав людини, включаючи права осіб, що належать до меншин». Держави-члени поділяють «суспільство, в якому панують плюралізм, недискримінація, толерантність, справедливість, солідарність та рівність між жінками та чоловіками».

Далі у статті 3 викладено цілі ЄС у шести пунктах. Перший пункт  полягає у простому сприянні миру, європейським цінностям та добробуту громадян. Другий пункт стосується вільного пересування з контролем на зовнішніх кордонах. Пункт 3 стосується внутрішнього ринку . Пункт 4 запроваджує євро. У пункті 5 зазначено, що ЄС пропагуватиме свої цінності, сприятиме викоріненню бідності, дотримуватиметься прав людини та поважатиме Статут Організації Об’єднаних Націй . В останньому шостому пункті зазначено, що ЄС досягатиме цих цілей «відповідними засобами» відповідно до своїх компетенцій, наданих у договорах.

Стаття 4 стосується суверенітету та зобов’язань держав-членів.

Стаття 5 визначає принципи делегування повноважень , субсидіарності та пропорційності щодо меж своїх повноважень.

Стаття 6 зобов’язує ЄС дотримуватися Хартії основних прав Європейського Союзу та Європейської конвенції з прав людини . 

Стаття 7 стосується призупинення членства держави-члена,

Стаття 8 — встановлення тісних відносин із сусідніми державами.

Стаття 9 встановлює рівність громадян національних країн та громадянство Європейського Союзу .

Стаття 10 проголошує, що ЄС заснований на представницькій демократії та що рішення повинні прийматися якомога ближче до громадян. У ній згадуються європейські політичні партії та те, як громадяни представлені: безпосередньо в Парламенті та їхніми урядами в Раді та Європейській Раді – підзвітні національним парламентам .

Стаття 11 встановлює прозорість уряду, проголошує необхідність проведення широких консультацій та запроваджує положення про петицію, за якою щонайменше 1 мільйон громадян можуть звернутися до Комісії з проханням прийняти законодавство з певного питання.

Стаття 12 надає національним парламентам обмежену участь у законодавчому процесі.

Стаття 13 встановлює інституції в такому порядку та під такими назвами: Європейський парламент , Європейська Рада , Рада , Європейська комісія , Суд Європейського Союзу , Європейський центральний банк та Рахункова палата . Вона зобов’язує їх до співпраці та обмежує їхню компетенцію повноваженнями, передбаченими договорами.

Стаття 14 стосується роботи Парламенту та його обрання,

Стаття 15 – присвячена Європейської Ради та її Голові, стаття 16 – Ради та її конфігурацій, а стаття 17 – Комісії та її призначення. Стаття 18 встановлює посаду Високого представника Союзу з питань закордонних справ та політики безпеки, а стаття 19 – Суду.

Розділ 4 містить лише одну статтю, яка дозволяє обмеженій кількості держав-членів співпрацювати в рамках ЄС, якщо інші блокують інтеграцію в цій галузі.

Підрозділ  1 цього розділу містить статті 21 та 22. Стаття 21 стосується принципів, що визначають зовнішню політику ЄС, включаючи дотримання Статуту ООН , сприяння світовій торгівлі, гуманітарну підтримку та глобальне управління. Стаття 22 надає Європейській Раді, яка діє одноголосно, контроль над визначенням зовнішньої політики ЄС.

Підрозділ 2 додатково поділено на розділи. Перший, загальні положення, детально описує керівні принципи та функціонування зовнішньої політики ЄС, включаючи створення Європейської служби зовнішніх дій та обов’язки держав-членів. Підрозділ 2, статті 42–46, стосуються військового співробітництва (включаючи взаємну оборону).

17 листопада 2015 року Франція звернулася до інших держав-членів з проханням про військову допомогу на основі статті 42.  Це був перший випадок застосування цієї статті, і, як повідомляється, всі держави-члени відповіли згодою.  Однак принаймні одна держава-член (Фінляндія) дійшла висновку, що через суперечливе національне законодавство військова допомога виключається.

Стаття 47 встановлює правосуб’єктність ЄС.

Стаття 48 стосується методу внесення змін до договору, зокрема звичайної та спрощеної процедур перегляду.

Стаття 49 стосується заявок на вступ до ЄС , а стаття 50 – виходу . Після голосування за Brexit у Великій Британії 23 червня 2016 року Сполучене Королівство офіційно застосувало статтю 50 у березні 2017 року, повідомивши, що воно вийде з ЄС протягом двох років.

Стаття 51 стосується протоколів, що додаються до договорів,

Стаття 52 – стосується географічного застосування договору.

Стаття 53 стверджує, що договір діє необмежений термін, стаття 54 стосується ратифікації, а 55 – різних мовних версій договорів.