Вільгельм Франц фон Га́бсбурґ-Лотари́нзький (Васи́ль Виш́иваний) походив із відомого легендарного австрійського імператорського роду Габсбурґів. Родинною гілкою цього роду, до якого належали батьки Вільгельма, була династія Габсбурґів-Лотаринзьких. В ній поєдналися дві гілки європейської знаті — Габсбурґів і Лотарингів. Історія роду Лотарингів сягає ІХ століття, а Габсбурґів ХІ століття. Поява поєднаного роду Габсбурґів-Лотаринзьких веде початок від шлюбу герцога Лотаринзького — Франца Стефана І і Марії Терезії з династії Габсбурґів в 1736 році. До цього роду також належало декілька королів і австрійських імператорів, і зокрема передостанній імператор Австро-Угорської імперії цісар Франц Йосиф I, якому Вільгельм фон Габсбурґ доводився троюрідним племінником.
З одного боку Васи́ль Виш́иваний – прямий нащадок київської княгині Ольги і Великих князів Київських з роду Рюриковичів, а з іншого — Гедиміновичів. Після одруження імператриці Марії-Терезії (1717—1780) з дому Габсбурґів з Францом І Стефаном (1708—1765) з Лотаринзького дому Габсбурґи стали прямими нащадками київських Рюриковичів. Також Франц І Стефан був нащадком герцога лотаринзького Карла ІІІ (1543—1608), що був одружений з Клод Валуа, донькою короля Франції Генріха ІІ (1519—1559) і Катерини Медичі. Генріх ІІ був прямим нащадком короля Франції Генріха І (1008—1060) і Анни Київської — доньки Ярослава I Мудрого, онуки Володимира I Великого, правнучки Святослава I Хороброго і праправнучки Ігоря I Старого і княгині Ольги. Таким чином Габсбурґсько-Лотарингський дім, зокрема імператор Франц Йосиф I, і його племінник Вільгельм фон Габсбурґ (Василь Вишиваний) є нащадками давньокиївських князів з династії Рюриковичів.
Батько Карл Стефан був адміралом австрійського військово-морського флоту і часто брав дітей, особливо хлопців, у подорожі по Адріатичному морю, на узбережжі якого знаходилося місто Пула. Впродовж шести років, починаючи з десятилітнього віку, Вільгельм подорожував по світу разом зі своїми братами і батьком. Вони відвідали багато країн Європи, побували в Африці, Америці, Азії.
З 1905 Вільгельм Франц навчався у Віденському реальному училищі. У 1913 році Вільгельма і його брата Лео було відправлено на навчання до Терезіанської військової академії в австрійському місті Вінер-Нойштадт. Такий крок батьків був досить незвичним, оскільки діти імператорської родини зазвичай автоматично отримували офіцерські звання в армії Австро-Угорщини. Однак у родині архікнязя Карла Стефана дітей виховували у спартанському дусі — батьки хотіли, щоб в академії вони не відрізнялися від інших і, не маючи нічого зайвого, мешкали в загальній казармі з іншими курсантами.
Навчання Вільгельмові давалося доволі легко. Окрім військової справи Вільгельм вивчав літературу та мови, серед яких обрав вільним факультативом українську. Його знайомство з українською культурою почалося ще в Живці, де українців було не так багато. З власної ініціативи Вільгельм подорожував Гуцульщиною інкогніто протягом 40 днів. В цей час він мешкав разом із селянами і подорожував Карпатськими горами. Навчаючись в академії, Вільгельм почав серйозно цікавитися українською культурою — вивчав мову, читав книжки українських письменників та поетів, захоплювався творами Івана Франка, Федьковича, Стефаника, Шевченка та ін. Зокрема, першою українською книгою, з якою він ознайомився, була «Мала Історія України» Грушевського. Цю книгу Вільгельм прочитав ще взимку 1915 року з допомогою одного українського солдата з його сотні на прізвище Пришляк. Згодом просте зацікавлення українською культурою переросло в участь у політичному житті українців Австро-Угорщини.
У лютому 1915 Вільгельм Габсбурґ закінчив військову академію, отримав звання лейтенанта австрійської армії і був відправлений до 13-го полку уланів. Ця військова частина формувалася переважно з українців Золочівського повіту (нинішньої Львівської області). У складі цього полку відбувалося подальше ознайомлення Вільгельма з українцями, до яких він виявляв неабияку прихильність. Під його командуванням та з його ініціативи сотня Вільгельма повністю українізувалася — з її складу були вилучені поляки й угорці, місце яких заступили винятково українці. Всі вояки мали синьо-жовті відзнаки на уніформі. У війську мала місце своєрідна трансформація поглядів і свідомості Вільгельма Габсбурга: він не тільки досконало опанував українську мову, але й почав вважати себе українцем разом зі своїми солдатами-українцями. Він заохочував своїх підлеглих до активного національного самовизначення, стверджуючи, що «коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть сміло це робити». Один з його солдатів-українців подарував Вільгельму вишиту сорочку, яку він почав відкрито носити як в полку, так і поза ним. За це, а також за його патріотизм і любов до України, його прозвали у полку Василем Вишиваним. Братерство і приємні спогади про службу з українцями Василь проніс крізь більшу частину свого життя і навіть пізніше присвятив своїм бойовим товаришам збірку віршів і підписався під нею не як Габсбург, а як Василь Вишиваний. Під час служби на фронті Вільгельма Габсбурґа нагородили кількома нагородами Німеччини і Австро-Угорщини, зокрема однією з найвищих — залізним хрестом Пруссії І класу.
За законами Австро-Угорщини кожен член імператорської сім’ї по досягненні 21-річного віку автоматично ставав членом сенату країни. Таким чином в 1916 році Вільгельм Габсбурґ став членом парламенту і налагодив там контакти з українськими депутатами, зокрема з головою Української Парламентарної Репрезентації — Євгеном Петрушевичем. Для українських політиків у Відні підтримка члена імператорської сім’ї виявилась справжнім благословенням. За протекції архікнязя вдалося призначити міністром охорони здоров’я країни — українця Івана Горбачевського.
Детальніше ознайомлення Вільгельма з українськими справами Австро-Угорщини сталося після його знайомства з одним з провідних українських політиків імперії — К. Гужковським. Гужковський був полковником австрійської армії і одним з небагатьох українців, що займав адміністративну посаду в Галичині. Через полковника Гужковського архікнязь поступово прийшов до розуміння необхідності державного оформлення етнічних українських земель. На цьому етапі мова йшла передусім не про незалежність, а про виокремлення українських земель у складі Австро-Угорської імперії, надавши українцям більше самоврядування і контроль над культурним життям. В цей час також відбувається перша зустріч Вільгельма Габсбурґа з урядовими колами країни і, зокрема, головою генерального штабу архікнязем Фрідріхом, стосовно перспективи вирішення українських проблем. Ніяких конкретних обіцянок не було дано, однак завдяки клопотанням молодого Габсбурґа уряд почав звертати більше уваги на справи українців.
Згодом Вільгельм познайомився з іншими провідними українськими політиками Австро-Угорщини — Костем Левицьким, Євгеном Олесницьким та Миколою Васильком. Вони, безумовно, підтримували ідею утворення українського коронного краю в межах Австро-Угорської імперії, а допомога і протекція члена імператорської родини наближала їхні мрії до здійснення. Сам Олесницький вважав залучення архікнязя до української справи найбільшим успіхом українських політиків. Передусім, головною проблемою і завданням українців Австро-Угорщини була нейтралізація польського впливу на політику в Галичині, усунення поляків з керівних посад, українізація освіти і зокрема відкриття Українського університету у Львові. Також розглядалося питання об’єднання Буковини з Галичиною в одну провінцію або коронний край, де переважало б українське населення. Проте довгий час вирішення українських проблем не було першочерговим завданням для центрального уряду Австро-Угорщини, тому навіть протекція молодого Габсбурґа не мала відчутного впливу на зміну традиційного політичного курсу імперії – це було важливим чинником її поразки і розпаду.
Політика Відня стосовно вирішення українських проблем набула актуальності напередодні Першої світової війни у 1913–1914 роках. Саме тоді високопосадовці імперії радилися з українськими політиками, зокрема з Олесницьким, щодо перспектив українського руху як у межах імперії, так і на українських територіях Росії. Велика роль в організації українців відводилася митрополиту Андреєві Шептицькому, який ще в серпні 1914 р. надіслав міністерству закордонних справ листа, в якому пропонував план можливої державної організації українських земель. Зокрема, згідно з планами Шептицького, на чолі держави мав стати гетьман України з імператорської родини Австро-Угорщини. Оскільки у 1917 році Вільгельма Габсбурґа вже розглядали як кандидата на булаву, Олесницький наполегливо радив познайомити Шептицького з ним. Зустріч митрополита з Вільгельмом відбулася у жовтні 1917 р., коли Шептицький повернувся із заслання в Росії.
Перед початком Першої світової війни не існувало одностайності щодо майбутнього українських земель не лише серед українців, але і серед австрійських урядовців. З одного боку, Австро-Угорщина не хотіла позбутися існуючих українських земель, а з іншого — приєднання до імперії мільйонів українців Росії могло б небажано для деяких інших народів, зокрема поляків, змінити національний баланс в імперії. Відчуваючи, що з загостренням відносин з Росією і наближенням війни ідея поєднання держав в рамках династії Габсбурґів може знайти підтримку серед керівних кіл імперії, Вільгельм зацікавився нею і почав шукати підтримку серед урядовців Австро-Угорщини та Німеччини. Розуміючи, що розбудова великої незалежної держави на сході на даному етапі була малоймовірною, він зосередився на проекті перетворення імперії на федерацію. Передбачалося, що Україна зі столицею в Києві мала бути разом з Угорщиною третьою складовою частиною імперії, на чолі якої стояв би ерцгерцог-регент, можливо з династії Габсбурґів. Саме на цьому була зосереджена діяльність Вільгельма Габсбурґа аж до осені 1918 року.
Тим часом події на східному фронті розвивалися на користь Австро-Угорщини та Німеччини. У результаті загострення політичної ситуації всередині Росії значно знизилася не лише боєздатність російських військ, а були й втрачені значні території Російської імперії. Після більшовицького перевороту 1917 року в Росії до влади прийшов новий уряд на чолі з Леніним, який вирішив укласти мирний договір з Центральними державами. Вільгельм Габсбурґ відігравав важливу роль в проведенні переговорів у Бересті (Брест-Литовську), які передували укладанню цього договору. Він був одним із тих небагатьох політиків, яким було відомо про таємний додаток до договору, де Австро-Угорщина на вимогу делегації УНР не тільки погодилася визнати незалежну українську державу, але й поділити Галичину на українську і польську частини. Завдяки персональним контактам Вільгельма з австрійським міністром іноземних справ графом Черніним було домовлено, що до складу української частини Галичини включать також Холмщину і з усіх цих земель буде утворений окремий коронний край в складі імперії. Цим планам, однак, не судилося здійснитися — польський вплив на уряд Австро-Угорщини виявився надто сильним і під його тиском ці статті протоколу в липні 1918 р. були денонсовані.
Одним з проявів української політичної активності в Австро-Угорщині було формування легіону Українських Січових Стрільців (УСС) у 1914 році. З поразкою Росії навесні 1918 Вільгельма Габсбурґа призначено командиром австрійської «Групи архікнязя Вільгельма», до якої входив і курінь УСС. За Берестейським мирним договором загони німецьких та Австро-Угорських військ також були передислоковані в Україну — серед них і загони Січових Стрільців. 1 квітня 1918 р. Вільгельм Габсбурґ перейняв командування УСС біля Херсона. Перебуваючи на півдні України, він не тільки оберігав легіон УСС від розформування, якого жадали деякі як в Україні, так і в Австрії, але проводив на чолі цього загону незалежну політику підтримки українських сил. За його власним визнанням, він не лише не бажав брати участь у реквізиціях збіжжя у мирного населення, але й відверто відмовлявся придушувати народні повстання, які спалахували повсюди у відповідь на репресії окупаційної влади. Прихильність місцевого населення до архікнязя Вільгельма зросла до такої міри, що це викликало занепокоєння гетьмана Павла Скоропадського — ставленика Німеччини в Україні. Він відчував конкуренцію з боку Габсбурґа і навіть мав агентурні дані, що навколо нього гуртується опозиція владі гетьмана. Від Скоропадського до німців було направлено декілька скарг, а ті в свою чергу вимагали від Відня більшого контролю над поведінкою члена імператорської сім’ї. Підкорившись тиску Німеччини, австрійська влада намагалася всіляко обмежити діяльність архікнязя в Україні. Невдоволення Відня досягло такої міри, що Вільгельма Габсбурґа було відкликано до столиці, де він мусив давати пояснення в зв’язку з численними доносами. Незважаючи на опір своїй діяльності, а також на нові спроби ліквідувати УСС, молодому архікнязеві вдалося відстояти цей український підрозділ і по поверненні в Україну, знову очолити його.
Побоювання Скоропадського щодо Габсбурґа були небезпідставними. У травні 1918 р. серед соціалістів Одеси виник задум підняти повстання проти влади Скоропадського і проголосити Габсбурґа-Вишиваного новим гетьманом. На таємній нараді соціалістичних партій та представників УСС було вирішено дати запит архікнязеві стосовно його участі в повстанні. У випадку його згоди планувалося почати підготовчу роботу для заколоту в Києві. Одначе сам Габсбурґ не був до цього готовий, і мотивував свою відмову тим, що жадав підтримки всього українського народу в разі приходу до влади. Зокрема, вже пізніше на радянському допиті 5 жовтня 1947 р. він так зізнавався про свою участь у подіях того часу:
“Визнаю, що 1918 року, будучи в Україні, окупованій з’єднаними німецькими та австро-угорськими військами, в м. Запоріжжі, в якості начальника гарнізону цього міста, зустрічався з генералами Болбочаном, Гнатівим і Петрівим, котрі мені пропонували об’єднати українські війська і згодом повалити владу Скоропадського та очолити Український уряд. Однак, я від цієї пропозиції відмовився”.
Крім цього, існували й інші плани приведення до влади Габсбурґа-Вишиваного, як у Великій Україні, так і в Галичині. Однак, як відзначають сучасники, сам архікнязь не був готовий до захоплення влади збройним шляхом і, незважаючи на свою прихильність до справи української державності, покладав основні надії на федеративний союз України із габсбурзькою монархією.
З поваленням гетьманату Скоропадського в грудні 1918 року Вільгельм Габсбурґ-Вишиваний почав співпрацювати з урядом Директорії, отримав звання полковника армії УНР. У вересні 1919 р. був призначений головою відділу закордонних зв’язків Головного Управління Генерального Штабу УНР. Переїхавши до Кам’янця-Подільського, де на той час були розташовані керівні установи Директорії, Вишиваний розпочав формування мережі військових шкіл для армії УНР. Використовуючи своє знання мов, Вільгельм налагодив для цієї цілі контакти з військовими місіями держав Західної Європи. Однак діяльність архікнязя в армії Директорії була нетривкою.
Опинившись в Австрії, Вільгельм Габсбурґ спочатку брав активну участь у житті української діаспори. 1921 року у Відні виникло Українське національне вільнокозацьке товариство, яке обрало головою управи Габсбурґа-Вишиваного. Товариство випускало газету «Соборна Україна», яка дуже прихильно ставилася до особи архікнязя. Серед деяких українських емігрантських монархічних кіл він все ще користувався певною популярністю і розглядався як потенційний кандидат на українську булаву. Однак у номері «Соборної України» від 19 грудня він однозначно заперечив свої претензії на верховну владу в Україні. Це однак не завадило Вільгельму активно цікавитися подіями як в Україні, так і серед українських емігрантських кіл. Зокрема, використовуючи своє ім’я, він намагався знайти підтримку українській справі серед європейських політиків. Проте великого успіху починання Вільгельма не мали, оскільки він не мав політичної ваги і за ним не стояло жодних впливових політичних сил. Поступово Габсбурґ став непомітним в політичному житті української еміграції.
У різні часи він зустрічався з представниками української еміграції — Павлом Скоропадським, Євгеном Коновальцем, Євгеном Петрушевичем, В’ячеславом Липинським, Віктором Андрієвським та іншими, але згодом навіть ці контакти зійшли нанівець. Хоча ім’я Вільгельма використовували для власних цілей різні емігрантські кола, серед них Габсбурґа вважали скоріше замріяним ідеалістом, аніж дієвим політиком. Його збірка віршів українською мовою «Минають дні» (1921) рішуче підкреслила основне зацікавлення Габсбурґа-Вишиваного — спогади та література.
Пізніше Вільгельм Габсбурґ займався власним бізнесом — продажем земельних ділянок у різних частинах Європи. Деякий час він мешкав у Франції та Іспанії, займаючись ріелторською справою. Під час Другої світової війни він, як і всі Габсбурґи, рішуче відмовився від співпраці з нацистами і перебував під наглядом Гестапо, оскільки існували підозри стосовно його співпраці з англійською розвідкою. Після війни він продовжував займатися власним бізнесом — мав лакофарбовий завод у Відні, одружився, мав двох синів — Піча і Франца.
Певні побоювання щодо Габсбурґа-Вишиваного мала й контррозвідка московського СРСР. Проте її головна увага була прикута до співпраці Вільгельма з українськими націоналістами — зокрема, з Євгеном Коновальцем до війни та з представниками ОУН — після неї. Хоча Коновалець був вбитий агентом НКВД Судоплатовим у Роттердамі, радянські органи довгий час не мали ніяких підстав знищувати або навіть арештовувати колишнього архікнязя з огляду на його пасивність в українській політиці. Однак відомості про його контакти з представниками ОУН тримали ім’я Габсбурґа в полі зору сталінської контррозвідки. Вже після закінчення війни, під час окупації Відня в 1944–1947 рр. радянськими військами, сталінська розвідка вела таємне стеження за ним.
Привід для арешту з’явився, коли агент французької розвідки капітан Пеліс’є мав зустріч у Відні з Вільгельмом Габсбурґом. Ймовірно, французи сподівалися налагодити через нього стосунки з представником ОУН в еміграції Романом Новосадом. 26 серпня 1947 Вільгельма Габсбурґа разом з Новосадом було заарештовано радянською контрозвідкою МДБ СРСР і перепроваджено до Карлсбадської тюрми, де велося попереднє слідство. Вільгельму Га́бсбурґу-Лотари́нзькому інкримінували шпигунську діяльність на користь Англії і Фпанції у окупованій московською державою Австрії та звинувачували в зв’язках з ОУН. Викривляючий російський вплив на висвітлення історії Вільгельма Габсбурґа полягає для прикладу і в тому, що його арешт у 1947 році приписують російській службі СМЕРШ, яка має певний медійний позитив, проте СМЕРШ був розформований у 1946 році, а його функції та частина функцій НКВС(НКВД) перейшли до міністерства державної безпеки (МДБ) СРСР (було й МДБ УРСР), які пізніше були трансформовані у КДБ СРСР.
Пізніше московська держава покинула окуповану Австрію, тому що російське московське керівництво СРСР боялося негативного впливу українського лоббі Австрії на жителів заходу, півдня і південного сходу України, адже Січові стрільці після 1-ї Світової війни були і у Запоріжжі. За свідченнями нащадків загиблих та померлих у Австрії радянських військових, під час окупації вони страждали від отруєнь. Окупація Австрії здійснювалася, як правило без участі українців, там були присутні військові інших національностей СРСР (росіяни, білоруси, ін.).
Наприкінці листопада 1947 року таємно заарештованого Вільгельма Габсбурґа-Лотарингського вивезли в СРСР на літаку і перевели до Лук’янівської тюрми МДБ СРСР (Київ), де тривало слідство. Пропозиція щодо переведення Габсбурґа-Лотарингського до тюрми у Росії була відкинута, щоб залишити у житті Вільгельма Габсбурґа-Лотарингського “український слід-закінчення”. Протягом півроку його щоденно допитували, переважно вночі, вимагаючи зізнатися у контактах з оунівським підпіллям та західними розвідками. Однак Вільгельм заперечував свою причетність до будь-яких політичних рухів чи партій за останні 20 років, наголошуючи, що всі зустрічі і контакти були окремими подіями і не мали постійного характеру. Він відмовився видавати прізвища своїх друзів та вигадувати наклепи на соратників по еміграції. При цьому Габсбурґ-Лотарингський писав на правильній українській мові, а його допитувач “етнічний українець” МДБ СРСР – писав протокол на ломаній російській мові.
Слідчі НКВД вимагали Вільгельму Габсбурґу-Лотарингському 25 років ув’язнення в радянських таборах. Умови утримання в тюрмі та брак медичного догляду немов би то призвели до захворювання Габсбурґа на туберкульоз, хоча тюремний лікар нічого іншого, крім захворювання серця, не згадувала в історії хвороби.
Сфальсифіковане Свідоцтво про смерть вказує на двосторонній туберкульоз, від якого ерцгерцог Вільгельм Габсбурґ-Лотарингський (Василь Вишиваний) ніби то помер у радянській тюремній лікарні МДБ СРСРС 18 серпня 1948 року. Відмості про захоронення не знайдені — ймовірно, його поховали біля огорожі Лук’янівського цвинтаря Києва без будь-яких позначень місцезнаходження тіла.
Справа ерцгерцога (принца) Вільгельма Габсбурґа-Лотарингськиого (Василя Вишиваного) була переглянута комісією з реабілітації незаконно засуджених в СРСР і 16 січня 1989 його посмертно реабілітовано. Пропонується назвати його ім’ям одну з вулиць Києва, де цей патріот України загинув у застінках радянської тюрми.
Джерело: Василь Вишиваний: австрійський ерцгерцог, що міг стати гетьманом України.
Життя і смерть ерцгерцога Вільгельма Габсбурґа-Лотарингськиого (Василя Вишиваного) супроводжується легендами. Є версія, що він не помер у стінах Лук’янівської в’язниці, а опинився у радянському Львові, одружувся, і виховував сина й онуку, разом із дружиною, котра походила з давньої львівської родини, намагався пристосуватися до сурової радянської дійсності. Ця версія запропонована у книзі Наталки Сняданко “Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма” (видавництво Старого Лева)
Висновки
Україна має цікаву і легендарну історію не тільки на сході і півдні, але й на заході, яка була під грифом таємно у московській радянській тюрмі народів.
Вірші ерцгерцога (принца) Австро-Венгрії Вільгельма Франца фон Га́бсбурґа-Лотари́нзького (Вільгельма Габсбурга, Васи́ля Виш́иваного) – мовою оригіналу, із збірки: Василь Вишиваний. Минають дні.
✠ ✠ ✠
Минають дні…
Минають дні розкішного кохання,
Минають дні журби,
Минають дні великого страждання,
Важкої боротьби…
Одна по них у нас луна остане
Із тих минулих днів,
Що в серце наше мов весна загляне,
Мов привид майських снів.
Минають дні розкішного кохання,
Минають дні журби,
Минають дні великого страждання,
Важкої боротьби…
✠ ✠ ✠
«До збруї!»
(Присвячую У.С.С.ам)
До збруї! До збруї стрільці!
Зірвіться, ламайте кайдани!
З’єднаються з вами покійні брати,
І згояться народні рани…
До збруї! До збруї стрільці!
Товаришів рідних згадайте,
Що мріють про волю в холодній землі
Всі сили до бою з’єднайте!
До збруї! До збруї стрільці!
Велика Вкраїна повстане
І в купелі крови воскреснуть мерці
І радість до краю загляне.
До збруї! До збруї стрільці!
І рідну країну спасайте!
Повстаньте як вірні козацькі сини,
Героями в хату вертайте!
✠ ✠ ✠
Незнаним героям
Заздрю я тим, котрі в землі вже сплять,
Яких ніхто не знає;
Які на віки вже мовчать,
Й ніхто їх не кохає…
Голубить тих забутих без імен
Земля, мов рідна мати;
Цілує їх в ночі і в день,
Щоб їм любов віддати…
✠ ✠ ✠
Любов матери
Не можу, не можу заснути,
Являється вічно мій син;
В кайдани залізні закутий
І мертві товариші з ним…
За волю країни ти згинув.
І де ти спочив! — озовись!
Мене сиротою ти кинув,
А клявся, що вернеш колись
Ніколи не вернеш до хати,
Мені вже не бачить тебе! —
Банує зажурена мати,
А вітер ридання несе…
Нехай! Прийде хвиля і воля
Увільнить нас з гáньби ярмá
І легше знесу я недолю
І скажу: пропало, дармá.
Умру я від жалю, ох, знаю!
Та долі собі не молю,
Бо в серці розраду кохаю,
Що з сині героя люблю.
✠ ✠ ✠
Чорногóра
Сріблом сяє сніг в Карпатах,
А під захід червоніє…
У долині хліб на нивах
Перед жнивом золотіє.
Жар на заході сумéрку
Гомін праці в день несеться:
Мовчки нічка вже надходить
Пісня пташки ще не рветься.
В яснім світлі місяченька
Черемóш внизу сріблиться,
Піп-Іван високий, білий
На сторожі там держиться…
✠ ✠ ✠
На полонині
З далека чую згуки тихі.
Несуться тужно і поволі.
Звучать вони, як рідна пісня,
Якої ще не чув ніколи…
З верхів далеких ген несеться
Глибоко в серце заглядає,
Все рідний край у ній я бачу.
Вона весь біль мій проганяє.
Солóдко так звучить і мило
В краю Гуцулів, в полонині,
І повна радощів для тебе
Звучить у серці, в батьківщині…
✠ ✠ ✠
В горах
Ліси шумлять, немов колишуть нас,
Думки летять кудись далеко, ген…
А соловейко тьохка раз-у-раз —
Прощає гарний теплий день.
Проміння соняшне цілує полонину,
Зоря розмріяна за горами біліє,
Отарою по небі хмарки линуть,
А вітер в лісі легко шевеліє.
Надходить ніч — і чуда розкриє.
Роса паде і квітоньки цілує,
І соловейко в лісі не вмовкає.
Ніч — чарівниченька задумалась — банує…
✠ ✠ ✠
Ніч надходить…
Зоря за горами блідніє,
Снуються долом мрачні смуги,
Надходить ніч — кругом темніє
І линуть сни на крилах туги…
Ступає ніч тихоньким кроком,
Щоб квіти, гори — всі заснули,
На небі зорі срібним оком
Мигтять собі. Про нас забули.
Мовчить потік і ліс — ні звуку,
І в пітьмі хвилі все сховаєш:
Надії, мрії та розпýку
Усе, що ти кохаєш…
✠ ✠ ✠
Досвітня заграва на поляні
Високо ген лежить поляна.
Кругом суворий, темний бір;
Лежить забута і незнáна,
Куток тихенький серед гір.
Як вечір тіни там спускає,
Як присмерк там прислонить все,
То місяць срібним світлом ткає
І серед гиль вінок плете.
І запах квітів, мов кадило,
В гору до неба тихо йде.
У лісі темному світило —
Блищак в повітрі десь гуде…
Мягонький легіт в лісі грає…
І срібний сон поляни тає.
Зоря на сході вже блистить…
І чари ночі мов померли…
Квітки збудились і тремтять.
В очах роса мереже перли,
Що в сонці граються, блистять.
Вмирає ніч; останні тіни
З поляни теж кудись ідуть
І в лісі срібним руном піни
Мов океаном йдуть, пливуть…
✠ ✠ ✠
Надія
(Посвята Гуцулам)
О хмари, що в сторони рідні йдете,
Гуцулів від мене вітайте —
О птиці, що в гори на південь пливете
З вітанням од їх повертайте.
В неволі самотній я тужу й сумую,
Далеко народ мій і гори —
І, здатний на ласку судьби, тут нудьгую,
Мій Боже, дай знести це горе.
Я сильно надіюсь, що прийде хвилина,
Весь світ запалає огнями —
І воля народів, щаслива година
Братерство воскресне між нами.
✠ ✠ ✠
Весело, гей!
Покинув я село, дівчата,
Пішов до рідних верховин.
Зі мною вівці і ягнята
І воля полонин.
Вéсело, гей! тут добра пáша
І в раю тих полонин
Цвіте як май свобода наша
І втіха для маржин…
Вéсело, гей! я світ вітаю,
Як володар той нарід свій.
І кличу звінко, голосно, бо знаю,
Що гірський світ — він мій!
✠ ✠ ✠
Рання хвиля
Зіронька рання вже мліє,
Збудились берези, тремтять;
Вітер в листках шевелíє
І хмари кудись-то летять.
Квіти пахущі збудились
І личко вмивають своє;
Сяєвом щастя займились,
Бо сонце їм радість дає.
Птахи збудились, співають
І вітер шепоче гей в сні:
«Дні насолоди минають,
Минають і мрії твої!»
✠ ✠ ✠
Ноктюрн
Далеко ген дрімають шпилі.
Над ними срібні зорі…
І дивний чар нічної хвилі
Розносить сум в простóрі..
Проснулась туга серед ночі…
І я пристав в дорозі,
Згадав твої вдумливі очі
І сплив мій сум у сльозі.
Далеко ген, падучі зорі
З безкраю поринають;
В безмежному нічному морі
Мов перли сліз зникають…
✠ ✠ ✠
Ноктюрн над морем…
Над морем місяць сріблом сяє,
І чути легкий хвилі шум…
І ніч задумана скриває
У сяйві срібла сум.
Падучі зорі ген зникають
І срібний шлях за ними згас.
Пестливі хвилі нишком грають,
І в безвість кане час…
Ноктюрну тони вдаль лунають
І місяць вже на сон іде…
Лиш морські хвилі ще гуляють —
Їх легіт до танку веде…
✠ ✠ ✠
Хвилі…
В житті є дивні хвилі…
Колишуть нас, мов филі,
на морі…
І радість в серце гляне,
Всміхнеться, та зів’яне
і змеркнуть зорі…
В житті є дивні чари.
Майнуть мов небом хмари —
ті білі хмари
Любов не раз засяє
Про чар тих хвиль згадає,
про дивні дáри…
І мрії за тобою
Полинуть самотою —
як білі хмари…
Білі хмари, Дивні чари!
З вами, з вами линуть в дáлі,
Всі мої надії…
✠ ✠ ✠
Осінній вітер
Осінній вітер жалісно скиглить.
Журливу вістку він несе
З риданням вітру вістка мчить:
Природа мре! Природа мре!
І там і тут,
І по дорозі
Листки падуть,
Мов сльози…
По горах, по яругах — скрізь гуде,
Мов дикий лютий звір.
«Природа мре! Природа мре!» —
Несеться гомін гір…
І там і тут
І по дорозі
Листки падуть,
Мов сльози…
✠ ✠ ✠
Осінь в горах
Осінній вітер в просторах сіє
І жаль по горах ростилає.
Буковий ліс заржавів, червоніє,
І журиться, зітхає і конає…
Леґінь стоїть задумався і мріє.
І меркнуть перед ним осінні чари;
А вітер плаче і по дебрах мліє
По небосхилі тужать сірі хмари…
І сум холодний з хмар на гори кане
А син Карпат склонився і ридає…
Бо жаль йому, що вся краса зів’яне,
Що все, чим жив, минається, вмирає…
✠ ✠ ✠
Зима
Похмурий день, холодний вітер віє,
Потíк невільником — під льодом плаче.
По гóрах сніг кругóм біліє,
В селі ворона сумно краче.
І все утомлене дрімає —
І всюди білий, вічний сон.
І стогне ліс, потíк ридає —
І чути кракання ворон.
І в мене в серці теж зима,
І чути злобне: кра…
✠ ✠ ✠
Вірлиний крик
Гуде Гуцульщина, співає
Природа вся цвіте,
А Черемош аж грає…
Маржина вся пасе.
І смутку хоч тобі на лік:
Здається божий рай.
Шумить тобі сосна й потік:
Щасливий край! щасливий край!
І цвів би на Покуттю досі
Чудовий, ясний май,
Якби у смертному покосі
Не повалився гай.
Днесь голод, смерть, кати
В Гуцульщині гуляють;
І змучені брати
Заковані вмирають.
Лишень орли кружляють
І крильми лопотять,
Мов наших закликають;
Вони летять, кудись летять…
✠ ✠ ✠
Колись
Мої гадки блукають
Стежками давніх літ
І з тугою збирають
Любови звялий квіт.
Дарма — ні з чим вертають,
Дарма — вони шукали.
Лиш серцю нагадають,
Що дні весни пропали.
Мої гадки блукають
І линуть ген вперед,
І лугами збирають
Надій пахучий квіт.
Казали їм „вертати“,
Казали їм „забути“,
Казали їм „вмирати“.
Любови не вернути…
✠ ✠ ✠
Розпука
(Присвячую Василеві Сливчукові)
Страждання все життя та сльози,
Терпіння й безконечна мýка…
На майський квіт падуть морози
І глумиться над дрýгами розлука.
Побачу я колись тебе, мій друже?
Побачу я вас ще, кохані гори?
Чи чуєте, як я баную дуже,
Як серце томить невимовне горе?
✠ ✠ ✠
Заздрість
Щаслива, щаслива дитино!
Ти хату, батькíвщину маєш.
У тебе є рідна родина
І ти ще сирітства не знаєш…
Не знаєш ти слова „блукати“,
Маленька ти ще, моя пташко.
Не знаєш, як сумно шукати
Батькíвщину другу, як важко!
До сну тобі ненька співає,
Пестить тобі словом сердéнько
І пісня тебе колихає,
Голубить тихенько, тихенько..
Невинну дитину побачу,
І сниться мені моя доля.
І гірко од жáлю заплачу
Мов квола билина край поля…
✠ ✠ ✠
Потіха нещасного…
(собі)
Розплилися мріяні мрії;
Спустошене серце моє.
Розплились найкращі надії,
Минулося з ними життє…
Так сумно і гірко в серденьку,
Так пусто, самітно мені!
Прекрасне життя далеченько;
Коротко тривало, як в сні…
І туга у серці ридає;
Не раз ти почуєш її…
Самітним в чужині блукаю
І думи голублю свої.
****
Минає в житті лиха доля
І кожний покине ярмо;
Всміхнеться нещасному воля
Цілуючи смертю його…
