Загальна карта України 1918 року – погляд українських географів на етнічні межі держави
У 1918 році український географ Мирон Дячишин видав «Загальну карту України», яка стала одним із найважливіших картографічних документів українського національного руху початку ХХ століття.
На карті показано території компактного проживання українців від:
- Лемківщини;
- Холмщини;
- Підляшшя;
- Берестейщини;
- Полісся;
- Слобожанщини;
- Стародубщини;
- Донщини;
- Кубані;
- Північного Кавказу;
- до Криму.
При цьому Зелений Клин на Далекому Сході, де проживали сотні тисяч українських переселенців (більше ніж 25% всього населення Сибіру і Далекого сходу Російської імперії), на цій карті не показаний.
У підсумку площа української етнічної території виявляється приблизно у 1,6 раза більшою, ніж площа сучасної України.
Чому автори карти пропонували саме такі межі?
Головний принцип був надзвичайно простим.
Державні кордони повинні максимально відповідати території проживання більшості населення.
Для початку ХХ століття це було цілком сучасне бачення.
Саме такий підхід після Першої світової війни підтримував президент США Вудро Вільсон, який проголосив принцип права народів на самовизначення. (Так, це зробив президент США, а не більшовиви)
Українські картографи намагалися застосувати саме цей принцип.
Які переваги могла б мати така Україна?
1. Єдиний економічний простір
На карті об’єднувалися практично всі природно-економічні райони України.
Це означало б поєднання:
- чорноземів;
- Карпат;
- Донбасу;
- Криворізького басейну;
- портів Чорного моря;
- Азовського моря;
- судноплавного Дніпра;
- Кубані;
- лісів Полісся;
- Карпатських нафтогазових родовищ.
Подібна економіка була б значно більш диверсифікованою.
2. Більший внутрішній ринок
Населення етнічної України на початку ХХ століття становило десятки мільйонів осіб.
Це означало б:
- більший ринок збуту;
- швидший розвиток промисловості;
- кращі умови для розвитку науки;
- розвиток університетів;
- створення власних технологічних центрів.
3. Менше розділених українських територій
Після Ризького договору 1921 року українці опинилися у складі:
- Польщі;
- Румунії;
- Чехословаччини;
- Радянської Росії.
Це створило численні політичні суперечності, які тривали десятиліттями.
Єдина українська держава могла б значно зменшити проблему поділеного народу.
4. Краща транспортна система
На карті видно, що всі головні транспортні напрями працювали б як єдина мережа:
- Дніпро;
- Дон;
- Південний Буг;
- Дністер;
- залізниці;
- чорноморські порти.
Економіка отримувала б значно коротші логістичні маршрути.
5. Енергетична самодостатність
Етнічна територія включала:
- кам’яне вугілля;
- залізну руду;
- марганець;
- нафту;
- природний газ;
- ліси;
- гідроенергетику.
Така структура ресурсів робила економіку більш незалежною.
6. Географічно завершена держава
На карті добре видно природні рубежі:
- Карпати;
- Чорне море;
- Азовське море;
- великі річкові системи.
Такі природні межі традиційно є вигіднішими для оборони й управління територією.
Чи була б така Україна вигідною сусіднім державам?
Однозначної відповіді немає.
Потенційні позитивні наслідки
За умови міжнародного визнання та мирного врегулювання така конфігурація могла б:
- зменшити кількість українських національних меншин у сусідніх країнах;
- знизити частину прикордонних суперечок;
- сприяти формуванню стабільнішого економічного простору між Балтійським і Чорним морями;
- створити потужний транзитний коридор між Європою та Кавказом.
Водночас існували серйозні труднощі
Не можна стверджувати, що така карта була б однаково вигідною всім.
Причини очевидні.
На окремих територіях проживали:
- поляки;
- румуни;
- угорці;
- росіяни;
- євреї;
- кримські татари;
- німці;
- болгари;
- греки та інші народи.
Крім того, сусідні держави мали власні політичні, економічні та стратегічні інтереси. Саме тому після Першої світової війни кордони визначалися не лише етнічним принципом, а й результатами воєн, дипломатичних переговорів та рішеннями великих держав.
Погляд із XXI століття
Сьогодні ця карта має насамперед історичне, етнографічне та наукове значення. Вона відображає уявлення українських дослідників початку XX століття про території компактного проживання українського населення, а не міжнародно визнані державні кордони.
Водночас карта є важливим джерелом для вивчення демографії, історичної географії та формування української національної ідентичності.
Висновок
«Загальна карта України» 1918 року демонструє спробу окреслити державу за принципом етнічного розселення українців. Така модель потенційно могла забезпечити більш цілісний економічний простір, ефективніше використання природних ресурсів, розвиток транспортної інфраструктури та зменшення проблем, пов’язаних із розділенням українського населення між різними державами. Водночас оцінка її як «вигідної для всіх» була б надто категоричною, адже реалізація такого проєкту зачіпала інтереси інших держав і народів та мала б складні політичні наслідки. Саме тому сьогодні ця карта розглядається передусім як важливий історико-географічний документ, що відображає українське бачення етнографічних меж початку XX століття, а не як документ про міжнародно визнані кордони.
